Сулія
Притча про любов
Жив-був чоловік. І почув він якось: “Бог є Любов!”
І вирішив він піти — Любов шукати-знайти.
І став він дослухатися: що про любов люди розповідають?
* * *
І ось що він почув:
… “Люблю я м’ясо! — один сказав. — Пішов, ягнятко зарізав — підсмажив і став їсти тіло його…”
… “Люблю я полювання ! — сказав другий. Я на льоту в будь-якого птаха вцілю! І звіра будь-якого в хащах знайду, без промаху його уб’ю і шкуру з нього здеру!”
… “А я якраз люблю хутро носити!” — одна красуня каже.
… “А я ще квіти люблю!” — друга додає… І багато квітів вона в букетах у вази розставляє — і дивиться, насолоджуючись, як вони тихенько в’януть, помирають… І про “любов” її… вони зовсім не знають!... І стали ж символом любові і краси… позбавлені коренів своїх квіти!…
… І мужчина другий розповідає:
“Я жінку свою люблю! Настільки сильна пристрасть моя, що, якщо раптом зрадить мені з іншим вона, — то я її уб’ю!”
… “Я — славу — більше за жінок усіх люблю — так полководець додає. — За слави мить — я все готовий віддати!” І він знаходить для себе ворогів — і військо посилає помирати… Готовий він за миттєвості слави особистої — людські життя відбирати…
… “Я владу люблю! — так імператор каже. — Я сам створюю закони для країни! Слухатися будуть всі моїх бажань. Все буде за велінням моїм: я — помилую або страчу, я — мир можу встановити або почати війну!”
… А ще почув чоловік:
“Ми любимо Бога! За віру нашу ми готові помирати! За віру нашу ми готові убивати!”
* * *
І вжахнувся чоловік тому, що він почув… І вигукнув він: “Але це — не може бути любов’ю!”
Й луною прокотилось в горах: “Це — не любов!...”
І зашепотіли листочки: “Це — не любов!...”
І птахи прокричали: “Це — не любов!...”
І задзюрчали річки: “Це — не любов!...”
І океанських хвиль прибій пророкотів: “То — не любов, якої хтось лише собі бажає і проливає кров!...”
І пішов чоловік далі…
* * *
… І побачив він у другій країні дитя добре. І запитав:
“Що любиш ти?”
“Я матінку свою люблю, люблю батька, люблю галявину цю в квітах! І річку цю люблю, і цей ліс! А ще люблю я співати і танцювати, люблю працювати і люблю гратися! Всі навколо радіють любові моїй! І люблять всі мене!”
… Закоханого побачив чоловік і те ж саме у нього запитав. Йому у відповідь закоханий повторив своєї любові слова, які коханій промовляв: “Будь щаслива, кохана моя! Нехай — ти тепер з іншим… Тобі я знову повторю: будь щаслива, кохана моя! Будь — щаслива! Знай: радію я за тебе!”
… Побачив чоловік садок прекрасний, неначе розквітла сама земля! І поле хлібне. І того побачив, хто все це виростив. І у нього запитав: “Що любиш ти?”
Той відповів: “Люблю я землю! І на ній вирощую сади, хліби, квітки — і мені у відповідь дають вони свої плоди, красу і пахощі. Плодами прекрасними смакує той, хто сад вирощував й усім любов зумів подарувати!”
… І йшов він країною, в якій був порядок і спокій. І процвітання бачив він у житті людському.
І у правителя країни запитав:
“Що любиш ти?”
“Люблю країну і всіх її людей! — сказав правитель мудрий. — І голову, принижуючись сам — готовий схилити: щоб для країни зміцнити мир, війну не допустити!”
… І далі йшов цей чоловік — і слухав, і дивився…
І він побачив Майстра Душі, котрий Бога серцем всім любив.
І чоловік тоді у Майстра запитав: “Скажи мені, яка ж ота любов, якої навчає Бог? І як її пізнати? І як любов і не любов зуміти розрізнити?”
І Майстер відповів: “Любов не може бути — в бажанні лиш для себе! То — пристрасті, забаганки, порочнії бажання… Любов — вона основа Світобудови! І ще Любов — то світло у душі!”
І далі Майстер так навчав:
“Вода струмує прозорий свій потік і поїть усіх — так любить Бог!
Земля вирощує і носить на собі усі життя — так любить Бог!
Сяє сонце і дарує світло всьому і всім — так любить Бог!
Люби і ти — всьому завжди турботу й ніжність ти свою даруй!
Любов, що одаровує — ось світло для душі!
В собі любов зрости — і Бога зможеш відчувати ти!”
Притча про Майстра
Був Майстер на Землі. Він з Богом у Єдності жив. І люди до нього сходилися.
І тих, хто Істину прагнули щиро пізнати, — Він тих навчав.
Але багато хто — лише для годиться запитували, не піклуючись про благо для душі…
До нього сходилося множество людей і всі запитували:
“Як дізнаємося ми, що Ти — Учитель справжній, що вірне Твоє Вчення, що кращий ти за інших, котрі по-іншому навчають й слова інакші промовляють?
Одні ж навчають, що шапку треба знімати, щоб у храм зайти, другі — що надягати…
А скільки різних є Богів і вчень! І кожний віруючий твердить, що правда — в нього! І що грішний той, хто інакше б’є поклони і по-своєму шанує свого Бога!
Як розібратися? І вірити кому?
І що отримаємо, якщо поклони битимемо Богу твоєму?”
Їм Майстер відповів:
“Є Бог! І Він — один для всіх! А імена його — Любов, і Життя, і Буття! Він також є Творець всього, Вершитель! Існування всього — він породжує, проявляючи його Своєю Силою!
Різні імена — лише тому, що на мовах різних Йому складають гімни.
Але знання про Нього — досить неповне у людей. І багато “вчень“ чи “вчителів”, фрагмент малий від Цілого беруть, — цим прагнучи утвердити про Бога тільки те, що самі знають. А що не знають — неіснуючим воліють називати.
Ось зараз зав’яжемо ми очі трьом — нехай вони помацають слона. Причому ніхто з них слона раніш не бачив.”
І Майстер зав’язав очі трьом. Одному дав він доторкнутися до хвоста слона, другому — до ноги, а третьому дав хобот, аби вивчив… І кожен з трьох успішно розповів про те, яким слона відчув… І вийшла різниця у них у всьому… Але ж то був один-єдиний слон!
А люди продовжували сипати запитання:
“Який же Бог? Де Він? В чиєму храмі нам його шукати? Чому нам вірити, як молитися, які жертви Богу пропонувати?”
І Майстер повторив слова прості, які з віку до віку провіщають Майстри, щоби почути і зрозуміти змогли б їх люди:
“Бог є Любов! Й навчає він — любити, а не просити й не вимолювати чогось!”
Ні поклонінь, ні молитов, ні жертв — не потребує Собі Творець!
Натомість він — дарує: життя, любов свою! Й буття всього — вершить Собою Він!
А храмом для пізнання Його — нехай серце кожного духовне віднині стане! Адже серце — кожен може перетворити в прекрасний храм, заповнений любов’ю і вдячністю! Сей храм кордонів мати — з часом — не буде! І буде він рости за роком рік!
Адже нема кордонів у Любові! Вона росте і шириться, усвідомлюючи більше й більше — себе — у всім, що любить!”
І, якщо вже дуже потрібно слова вам говорити, скажіте так: “Люблю Тебе, Отець!” Або іще: “Тобі — завдячую за все!”
* * *
Тоді учні у Майстра про вдячність Богові запитали.
І Майстер їм у відповідь сказав:
“Найпростіша заповідь, яку кожна людина виконати може, — це заповідь вдячності. Що б ви не отримали — дякуйте! І даруйте благо — у відповідь! Тоді преобразяться і душі, і життя ваші нині, і долі ваші, якщо дивитися вперед!
Той, хто вміє бути вдячним за все, що посилає йому Бог, — здобуває одразу три чесноти: любов, смирення і терпіння. І саме той, що завжди прагне це виконувати, — той живе, росте в Любові Його!
І немає у вас причини печалитися: прекрасним є все, що створив и творить Отець!
За все завжди — дякуйте Богові!”
“А як же бути тому, чиє життя наповнене ущерть стражданням? Що ж: дякувати Богові за покарання?” — так один учень у Майстра запитав.
І Майстер відповів:
“Страждання — душі очищують і минулих гріхів тягар знімають, якщо із розумом поставитись до них. Так що, й за це слід бути вдячними Творцеві нашому!
Тим більше про це слід пам’ятати, коли якісь неладні події й біди як випробування нам!
Ми самі породжуємо свої біди! Не Бог карає нас, але минулі вчинки дурні наші — ті біди створюють! А Бог — Він допомагає нам очистити наші долі, коли до нас повертається те зло, яке ми іншим колись чинили.
Учора розкрив я гнійну рану, що була на тілі в тебе. Той біль, якого Я тобі завдав, обернувся тобі благом — для одужання тіла твого. І ти мені був вдячний за зцілення! Тебе не дивує, що саме за біль, перенесений тобою, ти дякував Мені? Адже це — тому, що знав ти, що цей біль є і він — для зцілення твого!
Рятуючи і зцілюючи душі — нехай той біль ми з вдячністю приймемо від Головного Цілителя всіх душ!
Прийшовши на Землю, зобов’язана людина борг віддати за минулі гріхи свої. І житиме вона у благодатях лише тоді, коли у неї ні перед ким не лишиться боргів!”
“Але чим розплачуватись за борги душі?” — той учень запитав.
“Любов’ю!
Є заповіді три — прості вони: “Люби! Будь вдячним! Добро твори!” І той, хто їх завжди прагне виконувати, — той живе, росте в Любові Творця! Адже всі проблеми буття здатна долати любов твоя!
І якщо людина живе — даруючи, у вдячності та віддаючи, — гріхи минулих літ любов її змиває!”
* * *
Запитали у Майстра учні:
“Одні вчення стверджують, що людина — Божественна, другі — що вона — лише прах, накопичення гріха… Чому ж нам вірити?”
Майстер підняв зернятко, що на землі лежало, й, поклавши на долоню, показав:
“Ось — зернятко цього дерева. Одні Мені скажуть: воно — буде деревом. Інші скажуть: це — лише пилинка, котру, граючись, гонить вітер дорогою. Хто правий?
Адже в зерняткові живе все те, що може стати деревом! Але, поки воно не проросте й не укоріниться і не перетворить всю істоту свою із зародка — у древо, з можливості буття — в саме буття, до того часу воно лишатиметься маленькою пилинкою, котру, граючись, несе сердитий вітер…
Так само — і людина. Божественною вона може стати не лише тому, що зерно Божественне наявне в ній. А тому, що Любов Божественна у ній укорінилась, виросла і стала Деревом, перетворивши всю суть її!
Як зернятко може вирости, перетворившись в дерево, так і людина — може зростати через величне Преображення — у Бога! Й людина кожна може так преобразитись!
Але це — лиш можливість!”
* * *
Одного разу нові учні у Майстра запитали:
“Як нам перевірити, що, слідуючи Ученню Твоєму, ми Істину пізнаємо? І чом Твоїм словам ми мусимо вірити?”
Так Майстер відповів:
“Ось — мед із сот. Солодкий він. Та скільки б не казав Я про його солод і скільки б ви не вірили словам Моїм, — не буде з цього користі! Але ви дізнаєтесь напевно, що це є мед, коли скуштуєте його!
Так само — і Знання! Чи справді той здобуде благо, хто сліпо мені чи іншому повірить, або ж схилятиметься перед книгою, що вміщує Знання, — а не Богу!
Досвіду своєму ми мусимо довіритись! Слова ж — залишаться словами…
Ось — в темряві кімнати сидить без світла чоловік. І скільки б він не вірив у буття світла, — світліше йому не стане!
Якщо ж, дізнавшись, що існує світло, він діяти почне, — то цим він, може бути, вогонь собі у темряві запалить. Так — запалюють у темряві свічки. І ось тоді із темної раніш кімнати можна побачити двері і вийти з темряви.
Лиш той, хто шукає і йде, — лиш тільки він знайде, як пройти! І двері в безкінечність Світла — лиш він відчинить!”
“Але лиш вчора Ти говорив нам, що віра нас врятує, сьогодні ти говориш, що немає зиску від віри? Як розуміть Тебе?”
“Я говорив про віру ту, в якій злилися любов до Творця, довіра до нього, усвідомлення того, що поряд Він завжди!
Коли ти знаєш, що люблячий, турботливий Отець — тут і завжди весь поряд з кожним, і що все, в чому потребу маєш, Він тобі дає, а ти Йому за те дякуєш — саме це Я називаю вірою!
Його Любов’ю, Мудрістю і Силою — усе сотворене! І все Йому підвладне! І якщо щось не так, як хочеш ти, — то цьому є вагома причина.
Знання ж є плід любові й віри, що виріс через зусилля й дії правильні!
Поки не бачиш ти, що Існує Світло, але хочеш зору вищого набути, — повинен ти повірити й трудитись! І віра є — опора на Шляху! Адже якщо не повіриш ти, що існує Світло, — не скинеш пута ти свої і з темряви не вийдеш!
Втім, якщо будеш тільки сліпо вірити — то віра та тебе не зцілить… Лиш тільки труд великий над собою-душею ту темряву у Світло перетворить!
Без віри — на Шляху не встоїш! Але, щоб мудрості набути, від віри — до знання ви мусите прийти!
Й, лише пройшовши Шлях увесь, ви Істину зумієте пізнати! Той, що пізнав Світло Творця, уже не стане сумніватися й боятися! Зусиль він докладе для того, щоб Світлом стати, у Ньому навчитись розчинятися!
А той, хто може… тільки сумніватися й боятися, — хай почекає: йому іще не час на Шлях ставати!
Я потім розповім, як Сам ішов, що здобував на Шляху і як прийшов до Єдності. І той, хто так само має устремління і сили всі душі готовий він прикласти, — нехай спробує за Мною він пройти!
Є Мета!
Є Шлях!
Є Істина!
Є Світло на Шляху!
Та мусить кожен сам іти — щоб Єдності із Богом досягти!”
